Women and Justice: Keywords

Domestic Case Law

Cправа № 509/3010/19 (Case No. 509/3010/19) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court of Ukraine) (2022)

Divorce and dissolution of marriage, Property and inheritance rights

The appellant sued his ex-wife, the respondent, regarding the division of property acquired during the marriage as the ex-spouses’ joint property. The appellant noted that during their marriage, the spouses accumulated funds that were kept in the respondent’s bank account. However, immediately after the divorce, the respondent independently managed the funds and bought an apartment. The appellant’s main argument was that, according to Ukrainian family law, the dissolution of marriage does not terminate the right of joint co-ownership of property acquired during the marriage. When the spouses’ jointly owned property is divided, each spouse shall receive an equal share, unless otherwise envisaged by the marriage contract. Thus, the appellant argued that half of the money belonged to him. The respondent claimed that the money was her private property because it was a gift from her friend from the Slovak Republic. The first-instance court satisfied the appellant’s claim, noting that, according to Ukrainian legislation, the deed of gift agreement should have been, but was not, notarized, rendering it null and void. Consequently, the money was the joint property of the spouses. The Court of Appeal overturned this decision. The Supreme Court also supported the position that the court of first instance erroneously satisfied the husband's claim because, as a gift from a citizen of the Slovak Republic, the Ukrainian courts should apply Slovak law, which does not require notarization of the deed of gift agreement. Thus, the Supreme Court concluded that the money was the woman's personal property and could not be divided.

Скаржник звернувся до суду з позовом до своєї колишньої дружини (відповідача) про поділ майна, нажитого за час шлюбу як спільної сумісної власності подружжя. Скаржник зазначив, що за час шлюбу подружжя накопичило кошти, які зберігалися на банківському рахунку відповідача. Проте, одразу після розірвання шлюбу, відповідач самостійно розпорядилась коштами та придбала квартиру. Основним аргументом скаржника було те, що відповідно до сімейного законодавства України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. При поділі майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, вважається, що частки кожного із подружжя є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або договором. Таким чином, скаржник стверджував, що половина грошей належить йому. Відповідач стверджувала, що гроші є її приватною власністю, оскільки це подарунок її друга із Словацької Республіки. Суд першої інстанції задовольнив позов скаржника, зазначивши, що відповідно до законодавства України договір дарування мав бути (проте не був) нотаріально посвідчений, що робить його нікчемним. Отже, гроші були спільною власністю подружжя. Апеляційний суд скасував це рішення. Верховний Суд також підтримав позицію про те, що суд першої інстанції помилково задовольнив позов чоловіка, оскільки щодо подарунку громадянина Словацької Республіки українські суди мають застосовувати законодавство Словаччини, яке не вимагає нотаріального посвідчення договору дарування. Таким чином, Верховний суд дійшов висновку, що гроші є особистою власністю жінки і не підлягають розподілу.

Cправа №310/6618/17 (Case No. 310/6618/17) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court of Ukraine) (2021)

Divorce and dissolution of marriage, Property and inheritance rights

The plaintiff sued his ex-wife, the appellant, and requested recognition that a piece of real estate was his private property. The plaintiff noted that he and his wife were in a registered marriage for a certain period. The plaintiff made money as an individual entrepreneur (in Ukraine, this term means an individual that owns his or her business and possesses all the profit). While running his business, he acquired real estate and registered title. The plaintiff invested his own money in this property. The appellant believed that due to the fact that the plaintiff acquired the property during their marriage, the real estate was the joint property of the spouses and should be split between them. Rejecting the appellant’s arguments, the court of first instance concluded that, as the plaintiff acquired the disputed property using his own money, the property belonged only to him, as she did not prove that the property was acquired as a result of their joint work or that her funds were invested in its acquisition. The Court of Appeal left this decision unchanged. The Supreme Court slightly changed the motivational part of the decisions of the first-instance court, as well as Court of Appeal, accepting that the property of the individual entrepreneur can be joint property of the spouses, provided that it was either bought by the spouses together, or invested in by both spouses. Considering that the appellant did not prove that the property was acquired during their marriage, nor that they both invested in the property, the Court held that it belonged only to the plaintiff.

Позивач подав до суду на свою колишню дружину (скаржницю) та просив визнати, що нерухоме майно є його приватною власністю. Позивач зазначив, що певний період вони з дружиною перебували в зареєстрованому шлюбі. Позивач заробляв гроші як фізична особа-підприємець (в Україні під цим терміном розуміється фізична особа, яка є власником свого бізнесу та володіє всім прибутком). Під час ведення бізнесу він придбав нерухомість і зареєстрував право власності на неї. Позивач інвестував свої власні кошти в це нерухоме майно. Скаржниця вважала, що у зв'язку з тим, що Позивач набув майно під час шлюбу, нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає розподілу між ними. Суд першої інстанції відхилив доводи скаржниці та дійшов висновку, що, оскільки позивач придбав спірне майно за власні кошти, це майно належить лише йому, оскільки вона не довела, що це майно було набуте в результаті їх спільної праці або, що її кошти були вкладені в його придбання. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Верховний Суд дещо змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, а також апеляційного суду, вказавши, що майно фізичної особи-підприємця може бути спільною сумісною власністю подружжя за умови, що воно було придбано обома подружжя або в нього було інвестовано кошти обох подружжя. Зважаючи на те, що скаржниця не довела ні того, що це майно було придбано під час їхнього шлюбу, ні того, що вони обидва інвестували у це майно, Суд постановив, що воно належало лише позивачу.

Cправа №456/848/16-ц (Case No.456/848/16-ц) цивільного суду у складі Верховного Суду (Civil Cassation Court within the Supreme Court) (2020)

Divorce and dissolution of marriage

The plaintiff requested that the court grant his divorce from his wife, the respondent. He argued that their married life had ended. After the respondent took the children and his property and left him in 2014, she lived separately from plaintiff, did not have marital relations with him, nor run a joint household with him. The first-instance court granted the divorce and concluded that the family had broken up and continuing the marriage was against everyone’s interests. The Court of Appeal left the decision of the first instance unchanged. The respondent insisted on preserving the marriage and filed the cassation appeal to the Supreme Court, claiming that the courts of previous instances had no right to interfere in her relationship with her husband. The Family Code of Ukraine allows either spouse to terminate the marriage. Forcing the termination or continuation of marriage, or forcing sex through physical or psychological violence, is an abuse of the right of the wife or husband to freedom and personal inviolability and may have additional legal implications. Therefore, the courts must determine the actual spousal relationship and any valid reasons for divorce. If it is established that the future joint life of the spouses and preservation of the marriage would be contrary to the interests of one of them, the court should terminate the marriage. Thus, the Supreme Court concluded that there was no interference in married life by the courts and under such circumstances there were grounds for dissolution of the marriage, as its continuation was contrary to the plaintiff’s interests.

Позивач просив суд розірвати його шлюб із дружиною (відповідачем). Він стверджував, що їхнє подружнє життя закінчилося, і що саме відповідач винна в тому, що їхня сім’я розпалася. Після того, як у 2014 році відповідач забрала дітей, його майно та покинула його, вона проживала окремо від позивача, не перебувала з ним у шлюбних стосунках, не вела спільного господарства. Суд першої інстанції задовольнив позов про розірвання шлюбу та дійшов висновку, що сім'я фактично розпалася і продовження шлюбу суперечить інтересам кожного з подружжя. Апеляційний суд залишив рішення першої інстанції без змін. Відповідач наполягала на збереженні шлюбу та подала касаційну скаргу до Верховного Суду, стверджуючи, що суди попередніх інстанцій не мають права втручатися у її стосунки з чоловіком. Сімейний кодекс України передбачає право кожного з поружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Таким чином, суди повинні визначити фактичні подружні стосунки та будь-які поважні причини розірвання шлюбу. Якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, суд повинен розірвати шлюб. Тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність втручання судів у подружнє життя і, що за таких обставин були підстави для розірвання шлюбу, оскільки його продовження суперечило інтересам позивача. Тому суди мають визначати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність втручання судів у подружнє життя і, що за таких обставин були підстави для розірвання шлюбу, оскільки його продовження суперечило інтересам позивача.

International Case Law

Гарнага проти України (Garnaga v. Ukraine) European Court of Human Rights (Європейський суд з прав людини) (2013)

Gender discrimination, International law

The applicant intended to change her patronymic (this term means a part of a personal name was traditionally derived from the name of the father of the person concerned) to disassociate herself from her biological father and associate herself more closely with her stepfather and half-brother. Despite the fact that the woman successfully changed her surname to the surname of her stepfather, she was not allowed to change her patronymic. The authorities' main argument was that new legislation prohibited such a change, which the applicant argued was an illegal and unjustified restriction of her rights. She appealed the decision to the local court, which concluded that the state authorities acted in accordance with the law, after which a change of a patronymic was only legally possible when the father of the person concerned had previously changed his forename. The appellate court and the Higher Administrative Court upheld the decision of the first-instance court. The woman appealed to the European Court of Human Rights (“ECtHR”), alleging that there was a violation of her right to private and family life under Article 8 of the Convention on Human Rights. The ECtHR drew attention to the fact that the Ukrainian legislation regulating change of a forename or surname was flexible, but did not provide sufficient reasons for the restrictions on changing the patronymic. Thus, the ECtHR held that authorities failed to comply with their obligations under Article 8 of the European Convention on Human Rights by denying her right to change the patronymic, which was an important aspect of woman`s private and family life. In the most recent version of the Civil Code, the right to change one`s patronymic is established without restriction.

Заявниця мала намір змінити своє по батькові (цей термін означає частину особистого імені, що традиційно походить від імені батька відповідної особи), щоб відмежуватися від свого біологічного батька та більш тісно пов’язати себе із вітчимом та неповнорідним братом. Незважаючи на те, що заявниця успішно змінила своє прізвище на прізвище свого вітчима, їй не дозволили змінити по батькові. Основним аргументом уповноважених осіб було те, що нове законодавство забороняло таку зміну, що, на думку заявниці, було незаконним та необґрунтованим обмеженням її права. Жінка оскаржила відмову до місцевого суду, який дійшов висновку, що державні органи діяли у відповідності до закону, який визначав, що зміна по батькові можлива тільки у тому випадку, коли батько такої особи попередньо змінив своє ім’я. Суди апеляційної інстанції та Вищий адміністративний суд залишили рішення суду першої інстанції без змін. Жінка звернулася до Європейського суду з прав людини (“ЄСПЛ”), стверджуючи, що мало місце порушення її права на приватне та сімейне життя відповідно до статті 8 Конвенції з прав людини. ЄСПЛ звернув увагу на те, що українське законодавство, яке регулювало зміну імені чи прізвища було гнучким, але не містило достатніх підстав для обмежень щодо зміни по батькові. Таким чином, ЄСПЛ постановив, що органи влади не виконали своїх зобов’язань за статтею 8 Європейської конвенції з прав людини, відмовивши їй у праві змінити по батькові, яке було важливим аспектом приватного та сімейного життя жінки. В останній редакції Цивільного кодексу право на зміну по батькові встановлено без обмежень.