Women and Justice: Keywords

These articles determine the legal consequences related to joint property of the spouses after the dissolution of the marriage. Dissolution of marriage shall not terminate the joint ownership of any property acquired in marriage, meaning that co-owners shall manage any property that remains in their joint ownership upon divorce only on the basis of their mutual agreement. However, the Family Code protects the rights of divorced spouses: (i) they can agree to divide ownership of the joint property or (ii) apply to the court to the divide the joint property after the dissolution of the marriage. As a general rule, any joint property must be allotted to the spouses in equal shares unless otherwise agreed or contracted. However, in determining the division of joint property, the court may divert from the rule of equal shares in the light of any vital circumstances, such as either spouse was not contributing to the family maintenance, concealed assets, eliminated or caused damage to any joint assets, or used any joint assets in a way that was detrimental to the family interests. Children living with one of the spouses in itself is not a reason for increasing the share in the property of one of the spouses.

Ці статті визначають правові наслідки щодо спільного майна подружжя після розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не припиняє право спільної власності на будь-яке майно, набуте в шлюбі, тобто співвласники розпоряджаються майном, яке залишається в їхній спільній власності після розірвання шлюбу, лише за взаємною згодою. Проте, Сімейний кодекс захищає права розлученого подружжя: (I) вони можуть домовитися про поділ спільного майна або (II) звернутися до суду з позовом про поділ спільного майна після розірвання шлюбу. За загальним правилом будь-яке спільне майно подружжя має бути розподілене між подружжям у рівних частках, якщо інше не встановлено домовленістю чи договором. Однак, вирішуючи питання про поділ спільного майна, суд може відхилитися від правила рівних часток у світлі будь-яких життєво важливих обставин, наприклад, якщо будь-хто з подружжя не брав участі в утриманні сім’ї, приховував активи, знищив або завдав шкоди будь-якому спільному майну або використовував будь-які спільні активи у спосіб, який завдавав шкоди інтересам сім’ї. Саме по собі проживання дітей з одним із подружжя не є підставою для збільшення частки у майні одного з подружжя.

Article 57 of the Family Code of Ukraine defines a list of types of property that are not considered joint property of spouses, for example: (i) any property acquired by either spouse before getting married; (ii) any property acquired under a gift agreement or as heritage during the marriage; (iii) any property acquired during marriage with one spouse’s own money; (iv) personal items such as jewelry, even if acquired with money owned jointly by the spouses, etc. However, according to Ukrainian legislation and judicial practice, there is a presumption of joint spousal ownership: it is assumed that all property of the spouses is their joint property and subject to division, until proven otherwise. When deciding whether property belongs to both spouses, Ukrainian courts are guided by criteria including the time of acquisition of the property and the funds with which such property was acquired (source of acquisition). For example, if property was acquired with personal funds during the marriage, the property is not joint property of the spouses, but rather is the personal private property of the spouse who purchased it. At the same time, if it is not confirmed that the property was bought with personal funds, the presumption of joint ownership of the spouses will remain. The spouse contesting the claim that the property is individual property bears the burden of rebutting the presumption of joint. When managing property, Article 59 requires that spouses must consider the interests of the child and other family members who are lawfully authorized to use their property.

Стаття 57 Сімейного кодексу України визначає перелік видів майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя, наприклад: (I) будь-яке майно, набуте одним із подружжя до шлюбу; (II) будь-яке майно, набуте за договором дарування або в порядку спадкування; (III) будь-яке майно, придбане під час шлюбу за особисті кошти одного з подружжя; (IV) особисті речі, такі як ювелірні вироби, навіть якщо вони придбані за кошти, які є спільною власністю подружжя, тощо. Однак, згідно з українським законодавством та судовою практикою, існує презумпція спільної власності подружжя: вважається, що все майно подружжя є їхньою спільною власністю і підлягає поділу, доки не буде доведено інше. Вирішуючи питання про належність майна обом подружжю, українські суди керуються такими критеріями, як час набуття майна та кошти, на які таке майно набуто (джерело набуття). Наприклад, якщо майно було придбано за особисті кошти під час шлюбу, це майно не є спільною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, який його придбав. При цьому, якщо не буде підтверджено факт придбання майна за особисті кошти, презумпція спільної власності подружжя збережеться. Той з подружжя, який заперечує вимогу про те, що майно є індивідуальною власністю, несе тягар спростування презумпції спільної власності. Стаття 59 вимагає, щоб подружжя при управлінні майном зважало на інтереси дитини та інших членів сім’ї, які за законом мають право користуватися їх майном.

Spouses who have children may file to a competent court a divorce application supported by a written agreement detailing with whom the children will live following the divorce, to what extent the other parent will support the children, and the other parent's right to care for the children. The competent court shall award a divorce one month following the submission of the divorce application, if it is established that the divorce application is in line with the genuine intent of the wife and husband. It is interesting that the family law establishes rules according to which the court shall attempt to facilitate the reunification of the couple through measures that are not in conflict with the moral principles of society (in such circumstances, the court may suspend the proceedings and set a time limit for the spouses to reconcile, which may not exceed six months). If both spouses agree to dissolve the marriage, the terms for reconciliation are usually not set by the court. Either spouse may apply for a divorce. At the same time, the legislature limited access to justice to certain categories of persons, namely: pregnant wives and their husbands, as well as parents of children under one year of age. Thus, a divorce application may not be filed during the wife's pregnancy and within one year of childbirth, unless either spouse engages in illegal behavior that may be classified as a criminal offense against the other spouse or the child. Such a limitation does not typically preserve the family, and may interfere with a person's right to marry another person with whom they already live, affects decision-making regarding the acquisition of property, because in this case it will be considered joint property (it will be very difficult for a person to challenge the presumption of joint property in court even if the persons do not live together). When deciding the issue of divorce, the court shall investigate the actual relationship of the spouse and genuine grounds for filing for divorce, with due regard to whether the spouses have a minor child or any other important factors. After divorce, a person has the right to revert their pre-marriage last name. In case of divorce granted by the court, the marriage shall be deemed terminated as of the effective date of the court judgment awarding the divorce.

Подружжя, яке має дітей, може подати до компетентного суду заяву про розірвання шлюбу, яка супроводжується письмовою угодою, в якій вказується, з ким проживатимуть діти після розірвання шлюбу, в якому обсязі другий з батьків утримуватиме дітей, а також право другого з батьків піклуватися про дітей. Компетентний суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу через місяць після подання заяви про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає справжнім намірам дружини та чоловіка. Цікаво, що сімейне законодавство встановлює правила, відповідно до яких суд намагається сприяти возз’єднанню подружжя за допомогою заходів, які не суперечать моральним засадам суспільства (за таких обставин суд може призупинити провадження та призначити строк для примирення подружжя, який не може перевищувати шести місяців). У разі згоди обох з подружжя на розірвання шлюбу строк примирення судом зазвичай не встановлюються. Будь-хто з подружжя може подати заяву на розірвання шлюбу. Водночас законодавець обмежив доступ до правосуддя певним категоріям осіб, а саме: вагітним дружинам та їхнім чоловікам, а також батькам дітей віком до одного року. Таким чином, заява про розірвання шлюбу не може бути подана під час вагітності дружини та протягом одного року після пологів, за винятком випадків, коли будь-хто з подружжя вчинив протиправну поведінку, яка може бути кваліфікована як кримінальний злочин щодо іншого з подружжя або дитини. Таке обмеження, як правило, не зберігає сім’ю, може перешкоджати праву особи на шлюб з іншою особою, з якою вони вже проживають, впливати на прийняття рішення щодо придбання майна, оскільки в цьому випадку воно вважатиметься спільною власністю (вкрай важко оскаржити презумпцію спільної власності в суді, навіть якщо особи не проживають разом). При вирішенні питання про розірвання шлюбу суд з'ясовує фактичні стосунки подружжя та дійсні підстави для звернення до суду з позовом про розірвання шлюбу, з урахуванням наявності у подружжя неповнолітньої дитини та інших важливих обставин. Після розірвання шлюбу особа має право повернути своє дошлюбне прізвище. У разі розірвання шлюбу за рішенням суду шлюб вважається припиненим з дня набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу.

Termination of marriage is a legal status, after which the legal relationship between the spouses no longer exists. Articles 104-105 of the Family Code of Ukraine provide that a marriage is terminated if either spouse is presumed dead or declared missing. Dissolution is one of the types of termination of marriage provided by the Family Code. Dissolution can take place via in-court and out-of-court procedure, namely: (i) upon application to the civil registration office for divorce filed by (a) both spouses (if spouses do not have children) or (b) only one of spouse (if the second spouse has been declared missing or incapacitated); (ii) upon successful application to a competent court from spouses who have children; (iii) upon the application of one of the spouses. These articles reflect the principle of “voluntary marriage,” which requires free and complete consent not only at the time of marriage registration, but also during marriage and its subsequent dissolution. No one can be forced to stay in a marriage. A simple unwillingness to continue being married to a certain person is enough, even in the absence of conflicts, quarrels, etc.

Припинення шлюбу є правовим станом, після якого правовідносини між подружжям перестають існувати. Статтями 104-105 Сімейного кодексу України передбачено, що шлюб припиняється у разі визнання одного з подружжя померлим або безвісно відсутнім. Розірвання шлюбу є одним із видів припинення шлюбу, передбачених Сімейним кодексом. Розірвання шлюбу може відбутися в судовому та позасудовому порядку, а саме: (I) за заявою до відділу реєстрації актів цивільного стану про розлучення, поданою (а) обома подружжям (якщо подружжя не має дітей) або (б) лише одним із подружжя (якщо другий з подружжя визнано безвісно відсутнім або недієздатним); (II) після успішного звернення до компетентного суда від подружжя, яке має дітей; (III) за заявою одного з подружжя. У цих статтях відображено принцип "добровільності шлюбу", який вимагає вільної та повної згоди не лише під час реєстрації шлюбу, але й під час шлюбу та його подальшого розірвання. Нікого не можна змусити залишатися в шлюбі. Досить простого небажання продовжувати перебування в шлюбі з певною людиною, навіть за відсутності конфліктів, сварок і т.

The plaintiff sued his ex-wife, the appellant, and requested recognition that a piece of real estate was his private property. The plaintiff noted that he and his wife were in a registered marriage for a certain period. The plaintiff made money as an individual entrepreneur (in Ukraine, this term means an individual that owns his or her business and possesses all the profit). While running his business, he acquired real estate and registered title. The plaintiff invested his own money in this property. The appellant believed that due to the fact that the plaintiff acquired the property during their marriage, the real estate was the joint property of the spouses and should be split between them. Rejecting the appellant’s arguments, the court of first instance concluded that, as the plaintiff acquired the disputed property using his own money, the property belonged only to him, as she did not prove that the property was acquired as a result of their joint work or that her funds were invested in its acquisition. The Court of Appeal left this decision unchanged. The Supreme Court slightly changed the motivational part of the decisions of the first-instance court, as well as Court of Appeal, accepting that the property of the individual entrepreneur can be joint property of the spouses, provided that it was either bought by the spouses together, or invested in by both spouses. Considering that the appellant did not prove that the property was acquired during their marriage, nor that they both invested in the property, the Court held that it belonged only to the plaintiff.

Позивач подав до суду на свою колишню дружину (скаржницю) та просив визнати, що нерухоме майно є його приватною власністю. Позивач зазначив, що певний період вони з дружиною перебували в зареєстрованому шлюбі. Позивач заробляв гроші як фізична особа-підприємець (в Україні під цим терміном розуміється фізична особа, яка є власником свого бізнесу та володіє всім прибутком). Під час ведення бізнесу він придбав нерухомість і зареєстрував право власності на неї. Позивач інвестував свої власні кошти в це нерухоме майно. Скаржниця вважала, що у зв'язку з тим, що Позивач набув майно під час шлюбу, нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає розподілу між ними. Суд першої інстанції відхилив доводи скаржниці та дійшов висновку, що, оскільки позивач придбав спірне майно за власні кошти, це майно належить лише йому, оскільки вона не довела, що це майно було набуте в результаті їх спільної праці або, що її кошти були вкладені в його придбання. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Верховний Суд дещо змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, а також апеляційного суду, вказавши, що майно фізичної особи-підприємця може бути спільною сумісною власністю подружжя за умови, що воно було придбано обома подружжя або в нього було інвестовано кошти обох подружжя. Зважаючи на те, що скаржниця не довела ні того, що це майно було придбано під час їхнього шлюбу, ні того, що вони обидва інвестували у це майно, Суд постановив, що воно належало лише позивачу.